Literature #2

“... НЕ МОЖУТЬ ДУШУ ЗІГРІВАТИ ТІ, ЩО НЕ ПАЛАЮТЬ, НЕ ГОРЯТЬ! … “

Навряд чи можна знайти серед біографій поетів – шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас – багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка, мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не насильницька смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.
Як слушно зазначає у своїй статті про Василя Симоненка Олекса Мусієнко: “… Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям.”
Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки.
В 1952 році Василь закінчує середню щколу і вступає на навчання на факультет журналістики Київського університету, який і закунчує через п”ять років.
Працює після цього у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “ Черкаська правда”, “Робітнича газета”.
Та покликанням молодого журналіста, справжнім і єдиним на все життя стала поезія. Перша збірка “ Тиша і грім” з”явилась у 1962 році, і одразу стала подією у літературно – мистецькому житті України.
Початок 60-х – то пора відлиги, що виявилася у пожвавленні як культурному, так і мистецькому, і , зокрема, в поезії та літературі.
Весною 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учаниками цього мистецького заснування були також Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також активно приймав участь в роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах, а ще… А ще займався пошуками місць масового захоронення жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня потреба і вираз болю за народ над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу.
Саме за участі Василя Симоненка та на основі незаперечних доказів було відкрито місця таємних масових поховань на Лук”янівському та Васильківському кладовищах, та в Київських лісах. В той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам”яті.
Проте наближувався 1963 рік, а разом з ним, поступово але все реальніше зникала надія на можливість існування диктатури з людським обличчям. Не мала вона його і не могла мали, бо посіяне зерно свободи починало давати буйні ростки, а це загрожувало самій системі, і тому… нищівна машина зробила ще один смертоносний оберт, який забрав життя багатьох провісників свободи та нової генерації.
Точкою останнього відліку для Василя Симоненка стала подія , що сталася влітку 1962 року. “ На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого василь пред”явив редакційне посвідчення…” – так описує події Олекса Мусієнко.
А далі… Далі були побої в районному відділку міліції – побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Василя до самої смерті – трохи більше як через рік після цього – 14 грудня 1963 року.
Так само потім були знищені Алла Горська, Володимир Івасюк, та ще багато багато молодих гарячих сердець.
Всі збірки віршів Василя Симоненка, крім першої “Тиша і грім”, що побачила світ у 1962 році, вийшли вже після його смерті – “Земне тяжіння” (1964), збірка новел “ Вино з троянд” (1965), “Поезії” (1966),”Избранная лирика” ( 1968), “Лебеді материнства” (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжки для дітей.
А поезія – поезія то думки і свобода палаючого серця. І вона живе , бо є чистим джерелом, з якого можна пити і набиратися наснаги.
Вона, поезія, така різна – серйозна , бунтівлива, жартівлиива, саркастична. Але жива, жива попри всі тортури і страждання. Вона викликає живі образи і загострює почуття, зігріває і тривожить, бо як казав сам Симоненко “... не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не горять! … “

* * *

Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов”ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!

Можна

Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи у ві сні.
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,
Можна думать – можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожний,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого “не можна”.

* * *

Світ який – мереживо казкове!..
Світ який – ні краю, ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний , мільйоноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний , і ласкавий, і жорстокий.
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам –
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

* * *

Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку бунтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил.
Заступили землю кучеряву
Горами високих могил.

Бо коли закохані в минуле,
Прокуняєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади, докучливі як нежить,
Що тій славі принесуть нове?
Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе.

Грудочка землі

Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньої роси.

Бігла стежка в далеч у губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, наівки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате,
радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперші вчили
Поважати труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.